ЛНУ ім.І.Франка
English version  
 
 

НОВИНИ ФАКУЛЬТЕТУ

 
Головне меню
Головна сторінка Iсторiя  та сьогодення Керiвництво Кафедри Лабораторії Магiстратура Аспiрантура Виховна робота Абітурієнтові Наукові видання Рада молодих вчених Прес-служба Iнститут екологiї  iнформацiї Творчий доробок студентів
 
Наші друзі
 

 
 


 

Чому я не хочу повертатися до СРСР?

 

Студенти Львівського національного університету ім. І. Франка підсумували рік, що минає, памфлетом Івана Багряного із серії «Бронебійна публіцистика»

 

Уже втретє студенти факультету журналістики та філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка провели спільно круглий стіл міжфакультетського Дискусійного клубу, обговорюючи текст чергового публіциста із серії книжок Бібліотеки «Дня» — «Бронебійна публіцистика». Нагадаємо, що попередні зустрічі були присвячені статтям Олега Ольжича та Івана Франка. Нещодавно студенти обговорили памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», задумуючись водночас над проблемами української історії, сучасними подіями, стереотипами.

Творчість Івана Багряного переповнена болем і правдою. Саме тому її так важко читати. Адже Іван Лозов’ягін (справжнє прізвище Івана Багряного. — Ю.Л.) залишався цілісним, без дволикості в літературі: його тексти виринають зі справжніх життєвих свідчень. Подібно до Григорія Многогрішного з «Тигроловів» він тікав із заслання, як Андрій Чумак із «Саду Гетсиманського» неодноразово був на допитах, зазнаючи ганебного катування, як Максим із «Людина біжить над прірвою», котрий постійно перебував на лезі ножа через власні погляди. Багряний завжди і у всьому був справжнім.

Відомий памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» — як логічне продовження і водночас кульмінація боротьби проти радянської катівні. На жаль, питання, поставлене публіцистом 1946-го (рік опублікування памфлету. — Ю.Л.), залишається актуальним і до сьогодні.

Чому я не хочу вертатись до СРСР? «Я не хочу вертатись на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не має меж», — зазначає Іван Багряний. Студенти згадували і кривавий спогад публіциста, пов’язаний з убивством його дідуся та дядька на пасіці на очах у малих дітей; і знущання над українською інтелігенцією у «Саді Гетсиманському», де в невеликі камери просто впихали понад 300 осіб (!). Радянський Союз був не просто катівнею, а бездуховним режимом, рабством нещасних людей. Ми часто у своїх дискусіях згадували слідчих із психічними патологіями і величезною кількістю комплексів і думали, чи виправдовується така жорстокість, адже кожен із них приходив додому до своїх дітей, чоловіка чи дружини. Невже це означає, що вони були цілком моральними потворами? Мабуть, ні, вони були тими ж в’язнями, але з другого боку барикад. «Людина під тим режимом позбавлена людської гідності й найелементарніших людських прав», — зазначає публіцист. Отож режим без духовності (зокрема без інституту Церкви, про що згадує Іван Багряний), без інтелігенції, без мислячої квоти суспільства зазнає краху! Тому перший висновок — пам’ятати власну історію болю і не наступати на ті ж граблі.

Іван Багряний відкриває перед світовою спільнотою страшні факти про Голодомор та репресії української інтелігенції. Студентів схвилювали рядки звернень до матерів із різних країн світу, у яких автор запитує, чи могли б вони уявити той стан режиму в державі, за якого вони могли б з’їсти власну дитину? Тому другий висновок — бути правдивим до кінця, навіть якщо нести правду надзвичайно важко. Це гасло стосується передусім журналістів. Гадаю, Івана Багряного можна назвати «українським Гемінгвеєм». В обстоюванні правди на противагу запереченню концепту фашизму в матеріалах Гемінгвея-журналіста Багряний бореться із фашизмом, а подібно до свого «колеги», який написав окрему добірку журналістських текстів про знедолених, але водночас аристократичних іспанців у часи громадянської війни, обороняє українство.

«Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна із рівноправних республік у федерації, званій СРСР», — зазначає Іван Багряний. Тож третій висновок — не дати зруйнувати те, що маємо, — незалежність, соборність нашої держави. Зокрема, важливо прочитувати цю цитату в переговорах про Україну й Митний союз, у міркуваннях про дезінтеграцію українського суспільства в питанні єдності.

Звісно, знання про радянську систему зсередини викликає шок та огиду. Проте ми не можемо йти вперед, не знаючи минулого. І хоча слово Івана Багряного, на жаль, до сьогодні не повністю почуто в Україні, важливими залишаються рядки, викарбувані на його могилі: «Ми є. Були. І будем Ми! Й Вітчизна наша з нами!»

 

Юліана ЛАВРИШ

«День», 233, 20 грудня 2012р.

 

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/chomu-ya-ne-hochu-povertatisya-do-srsr