ЛНУ ім.І.Франка
English version  
 
 

НОВИНИ ФАКУЛЬТЕТУ

 
Головне меню
Головна сторінка Iсторiя  та сьогодення Керiвництво Кафедри Лабораторії Магiстратура Аспiрантура Виховна робота Абітурієнтові Наукові видання Рада молодих вчених Прес-служба Iнститут екологiї  iнформацiї Творчий доробок студентів
 
Наші друзі
 

 
 


 

Ігор Михайлин: «В журналістиці немає художньої справедливості – є реальне життя»

 

Коли держава перебуває на світанку незалежності, коли суспільство потребує зміни цінностей і прерогатив, коли опускаються півстолітні декорації – місіонерами стають журналісти. І від того, наскільки глибоко і щиро вони усвідомлюють своє значення і завдання, залежить майбутнє багатьох поколінь українців. В умовах становлення демократії в Україні перед журналістами постає багато викликів. Тому одне лише усвідомлення місії журналістів стає необов’язковим, а, як писав Іван Франко, «обов’язкове почуття обов’язку».

Про проблеми та їх вирішення, про перспективи української журналістики і загрози для неї, про виклики і вибори, що постають перед журналістами ми спілкувалися з журналістикознавцем, літературознавцем, літературним критиком, доктором філологічних наук, професором кафедри журналістики філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Ігорем Леонідовичем Михайлиним. Він прибув до Львівського національного університету імені Івана Франка на Міжнародну науково-практичну конференцію «Сучасна новинна журналістика: тенденції розвитку, форми подання, суспільний резонанс» та із задоволенням поділився своїми враженнями від перебування у Львові.

- Я щасливий, що ця конференція присвячена такому ужитковому практичному питанню як новинна журналістика. Відповіді, міркування журналістів, які були запрошені на круглий стіл, засвідчили дуже високий професійний рівень нашої журналістики і розуміння цими журналістами своєї професійної місії. І найголовніше – це те, що міркування цих журналістів визрівало у стінах Львівського національного університету імені Івана Франка, що вони навчилися цього в університеті від своїх учителів. І пленарне засідання, і засідання секцій – це завжди дуже цікаві зустрічі, доповіді, коли колеги приходять винести на суд те, над чим вони працюють. Чекають запитань, обговорення, чекають реакції на свої виступи. Це значно цікавіше, ніж читати в збірнику ті ж самі доповіді, статті. Журналістські конференції відзначаються реальною науковою комунікацією. Тобто, люди не тільки слухають доповіді, а й активно їх сприймають, бо потім беруть участь в обговоренні, дають якісь поради авторові, внаслідок чого відбувається розширення уявлення автора про свою роботу, тему і можливість рухатися далі в її осмисленні і опрацюванні.

-  Львів’яни вважають Львівщину місійним регіоном. Чи відчувають таку ж свою роль в українському державотворенні харківяни?

-  На початку ХХ століття після того, як більшовики не змогли двічі захопити Київ і зробити його столицею України, вони зробили такою столицею Харків. І до Харкова потяглася вся українська інтелігенція з Києва і з багатьох інших міст. Вся найвидатніша того часу українська література жила в Харкові. З цього міста поширювалися найголовніші ідеї – це Харків Миколи Хвильового, Харків Леся Курбаса, Харків Вадима Мелера і багатьох інших. Тому, звісно, харків’яни відчувають важливість і значущість свого регіону впродовж віків.

- На Вашу думку, яка місія журналістів перед суспільством в умовах демократії?

- На це питання є відповідь в багатьох наукових працях, де описана концепція соціально відповідальної журналістики, концепція лібертаріальної, або ж ліберальної журналістики, тобто свободи волі і свободи вибору. Але ми живемо в інших умовах -  умовах держави, яка ніяк не може позбутися свого колоніального стану. А, відтак, наша журналістика повинна більше тяжіти до журналістики тих держав, що розвиваються і борються проти колоніального ярма. Журналістика в таких країнах надзвичайно своєрідна. Своєрідність її полягає в тому, що вона повинна бути пропагандистською, тенденційною і захищати новостворену державу, національну ідею в цій державі, протистояти спробам реставрувати тоталітарне імперське минуле, спробам повернути цю державу в лоно попередньої імперії. Тому перед українською журналістикою стоїть місія – забезпечити національну ідентичність українців, створити політичну українську націю, до якої б належали всі нації, які населяють Україну. Ця журналістика повинна мати місію відновлення історичної правди, руйнування історичних міфів про Україну. Ця журналістика має забезпечити українському народові шлях до своєї національної ідентичності, до, власне, самозахисту народу через журналістику.

Нормативно ми вважаємо, що журналістика має два завдання: інформування і формування громадської думки. Але зараз ми перебуваємо в таких умовах, що не ці дві місії є головними. Головна місія – це місія публіцистичного захисту української національної ідеї і української тотожності.

-  Чи не стала журналістика сьогодні «легітимною декорацією»? Чи відчуваєте Ви, що робота журналістів, які є на вістрі процесів, доходить до владної чи інших сфер? Чи можуть журналісти щось змінити?

-  Ми повинні розуміти, що журналістика – це акція непрямої дії. Тобто, наприклад, суд – акція прямої дії: суд вирішив, і внаслідок прийнятого рішення повинні щось здійснити. Журналістика нікому не здатна наказати щось зробити. Вона здатна сформувати громадську думку. Оскільки у нас механізми формування громадської думки хворі, кульгаві, суспільство, за одними визначеннями, постгеноцидне, за іншими – посттоталітарне. Це все страшні хвороби духу, яких суспільство не може позбутися і досі. Ми бачимо, що внаслідок певних дій журналістів за кордоном є безпосередній і прямий вплив медійників на політичну ситуацію в країні. А у нас цього не відбувається. Чому? Тому що в нас надзвичайно сильна присутність в органах влади тих окупаційних сил, які не є українськими патріотами і які спрямовують свої зусилля на дестабілізацію ситуації в Україні. І через те ми маємо такий стан речей, що ці сили продовжуватимуть сидіти у відповідних кріслах і робитимуть те, що їм скажуть, незважаючи на критику їхньої діяльності у деяких виданнях.

-  У кожній державі існує своя модель журналістики. До моделі якої держави Ви б хотіли, щоб наближалася журналістика в Україні?

- Я думаю, що якщо ми розглянемо будь-яку державу з глибокими традиціями державного будівництва, тобто центральноєвропейську державу, яка входить до «Великої сімки», а це США, Канада, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Японія, то мене задовольнить будь-яка модель. Тому що головна хвороба України – це відсутність національного стрижня. Для мене всі країни, в яких не треба боротися за право титульної нації бути головною нацією в своїй державі, є ідеалом. Мені до вподоби більше англо-американська модель через відсутність в ній державного сегменту в журналістиці, високий професіоналізм журналістів у збиранні інформації. Такі агенції, як «Бі-Бі-Сі», «Ройтерс» – це ж класика журналістики. Ми не можемо похвалитися, що створили щось подібне за час незалежності. Ми справді робимо тільки перші кроки, і нам ще треба багато років виборювати, щоб журналістика шляхом формування громадської думки мала той вплив, який має в цих державах.

- На конференції учасники приділяли багато уваги питанню інтернет-журналістики. Якою Ви бачите в Україні перспективу онлайнових видань?

- Із зростанням молодого покоління, яке є головним споживачем і постачальником інтернет-інформації хоча б через соціальні мережі, ця справа буде розвиватися надалі все більше і більше. Будуть зявлятися мільйони і мільйони користувачів Інтернету. Ми повинні розуміти, що не весь Інтернет – це журналістика, що журналістика – це лише невелика частина Інтернету. Але у цієї частини інформаційного потоку, інформаційного простору велике майбутнє. Журналістика в Інтернеті незалежна, безцензурна, неконтрольована, нецентралізована, ніким неоплачувана і, відтак, у неї шансів відповідати стандартам журналістики більше, ніж у всіх інших її типів. Вона необмежена обсягами статей, необмежена часом, простором. Це безкінечна газета, яка не переривається для виходу. Таким чином, це надзвичайно істотний перспективний вид журналістики. Звісно, є люди, які вважають, що Інтернет їм непотрібен, це зайва витрата часу, і вони спокійно житимуть без нього. Але те молоде покоління, яке виростає з компютером в руках, продовжуватиме розвивати Інтернет й надалі.

- Поява фотографії не змогла витіснити живопису, кіноплівка не подужала замінити неповторну живу гру акторів театру. Чи зможе Інтернет в майбутньому витіснити класичну газету?

- В дуже далекій перспективі я уявляю, що це може бути. Але я консерватор за поглядами на людину. Я вважаю, що людина – константа, їй важко відмовитися від того, з чим вона жила впродовж багатьох століть. І «паперова» журналістика продовжуватиме існувати, незважаючи на розвиток Інтернету. Театр і кінематограф – це найбільш промовистий приклад. Одне іншого не знищило. Більше того, в театру зявилися нові можливості – під час вистави демонструвати якісь кінокадри і глибше впливати на глядача. І кінематограф, зрештою, теж побудований на театральних прийомах гри, декорування…

-  Як Ви вважаєте, чи має журналіст як індивід право постати перед вибором – громадянська позиція чи професійна діяльність?

- Вважаю, що не має права, а зобовязаний. Адже існує поняття не журналіста-індивіда, а журналіста-творчої індивідуальності. Журналіст повинен бути творчою індивідуальністю, під чим ми розуміємо яскравий вияв своїх професійних можливостей. Для цього потрібно пройти певний шлях формування особистості в житті і особистості в творчості. Повірте мені, що такі журналісти – це не зірки сучасної столичної журналістики, вони можуть бути і є в районних газетах. І вони завжди там були. В кожній районній газеті є лідер, який бере на себе ідеологію створення розшукової журналістики – журналістських розслідувань. Тому творча індивідуальність і передбачає, що журналіст має свою політичну позицію, головним чином мораль, і його не зламати в цій позиції. Він не зігнеться, не почне робити те, що огидно йому за його моральною природою. В одному інтерв’ю я сказав, що професія медійника, лікаря, педагога – це професії літніх людей, які мають таку біографію і життєвий досвід, що дають їм підстави розв’язувати ті завдання, які виникають перед ними, з погляду моралі, професійних стандартів.

-  Часто буває так, що погляди журналіста не збігаються з позицією редакції. Ця ситуація набуває популярності особливо під час виборчого процесу. Як поводитись молодим журналістам за таких обставин?

- Тут дуже простий вихід – шукати те видання, в якому вам буде комфортно і в якому ви будете почувати себе на своєму місці. Якщо ж такого немає – збирати однодумців і створювати таке видання. Я іншого варіанту не знаю. Я обговорював цю проблему з одним харківським журналістом, і він буквально говорив про її вирішення. Спершу видається, що цього бруду вам до кісточок і ще можна його терпіти. Потім ви бачите, що його вже до колін, але ви все одно думаєте: «Нехай, я ще потерплю». Потім його до пояса, згодом цей бруд сягає носа, і все – ви помираєте як професіонал. Ось треба втікати тоді, коли бруд вже сягнув кісточок. Я солідарний із таким підходом.

-  На Вашу думку, чи може заангажована журналістика призвести до десакралізації суспільства і певних моральних трансформацій у ньому?

- Чи ви думали над тим, з якої ідеї народилася концепція соціально відповідальної журналістики? Вона народилася з тої ідеї, що абсолютно вільна журналістика зловживала свободою совісті, свободою слова, яку треба обвінчати певними моральними обмеженнями. Мораль – це те, що регулюється не законом, а певними внутрішніми якостями. У відповідний час суспільство зрозуміло, що такі категорії як добро, справедливість, правда теж потребують захисту. Їх треба захищати – і це теж тенденція. Це тенденційна журналістика, яка буде захищати проблеми-«сакрум», тобто Богоприсутності в світі, проблеми, пов’язані з утвердженням людської моралі. З поняттям тенденційності у нас негативні асоціації, але я змальовую вам протилежний випадок. Тобто, ми думаємо, що тенденційність – це насаджування чогось лихого. Але захист добра – це теж тенденційність. В боротьбі цих двох тенденційних журналістик живе світ.

- Оскільки ми почали з Вами про це говорити, хотілося б уточнити, чи існує проблема Богоприсутності в українській журналістиці на сучасному етапі її розвитку?

- Богоприсутність повинна бути, очевидно, в усіх матеріалах. Але завдання журналістики – відображати реальність. І наскільки у світі є Богоприсутність, настільки вона є і у відображенні цього світу. Я б не звинувачував журналістику в тому, що вона має відображальний характер. Література має зображальний  характер, конструює умовний світ. Тому в літературі немає нічого випадкового. Там все підпорядковано створенню автором його концепції. Тому будь-яка випадковість в житті, як нам здавалося б, під пером автора лягає в його концепцію. А журналіст має іншу мету – він повинен документально відобразити певний факт. Тому, якщо ми можемо говорити, що у Бальзака торжествує художня справедливість в його творах, тобто злочинець покараний, добро перемагає, то говорити таке про документальну творчість, якою є журналістика, ми не можемо. В журналістиці немає цієї художньої справедливості, є реальне життя.

 

Марта Плішило