ЛНУ ім.І.Франка
English version  
 
 

НОВИНИ ФАКУЛЬТЕТУ

 
Головне меню
Головна сторінка Iсторiя  та сьогодення Керiвництво Кафедри Лабораторії Магiстратура Аспiрантура Наукові видання Рада молодих вчених Прес-служба Iнститут екологiї  iнформацiї Творчий доробок студентів
 


 

Хто відповість за злочин?

Минає 78 років голодомору в Україні. Це достатньо багато часу для того, аби на 19 році незалежності остаточно з’ясувати всі відкриті питання жахливої сторінки не тільки нашої, але й світової історії. Маємо на увазі безконечні й безпідставні дискусії щодо розуміння голодомору в Україні 1932−1933 років як геноциду (бо інакше й не можна назвати найбільший злочин проти людства). Також йдеться про морально-правову відповідальність за терор голодом. У цій статті спробуємо знову констатувати на основі численної джерельної бази думку про голод-геноцид, а також відповісти на питання про відповідальність за нього.

Одним з головних аргументів невизнання голодомору як геноциду проти української нації з боку Росії є те, що українці не єдиний народ, який зазнав втрат у голодні роки. І це зрозуміло. Але голодував не якийсь не визначений народ, а переважно українці Кубані. Голод був у тих районах Поволжя (Саратовська, Сталінградська області), де компактно проживали українці. Голодували українські села в Оренбурзькій області (Південний Урал). Від голодомору постраждала також Павлоградська область (Казахстан, де масово проживали українські переселенці ще з дореволюційних часів. Це не означає, що хтось применшує втрати інших народів, зокрема російського. Думати так − просто не коректно. Але є сотні свідчень очевидців, яким вдалося втекти з голодної України, які побували тоді в різних регіонах країни й нині в спогадах оперують переконливими, достовірними фактами: в усіх сусідніх з Україною областях (російських, білоруських) голоду не було. Італійський консул у Харкові С. Ґраденіго відзначав: «Наслідком теперішнього лиха буде російська колонізація України, яка змінить її етнічний характер. І, мабуть, незабаром більше не можна буде говорити ні про Україну, ні про український народ, ані про українську проблему, тому що Україна фактично стане краєм з переважно російським населенням» [4]. Отож те, що від голодомору постраждали лише заселені українцями регіони СРСР, підтверджує існування особливої етнополітики, скерованої на винищення української нації, і дає право ототожнювати більшовизм з німецьким фашизмом. Про існування спеціальної політики писав також професор Києво-Могилянської академії Дж. Мейс, який у 1986-1990 роках був виконавчим директором спільної Комісії Президента та Конгресу США з питань вивчення голодомору в Україні. Він називає політичні причини сталінського терору в Україні, серед яких найбільша кількість населення, порівняно з усіма іншими неросійськими республіками, мала великий досвід національно-визвольних змагань. Радянська верхівка «пов’язувала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам Москви» [1, 99].

Геноцид як міжнародний злочин не має терміну давності. Відкритим залишається питання про притягнення до відповідальності тих, хто вчинив злочин проти українського народу чи був його співучасником. Йдеться про морально-правовий аспект голоду 1930-х років, який полягає в тому, що Верховний Суд України у співпраці з Генеральною Прокуратурою України зобов’язані порушити кримінальну справу і почати попереднє розслідування про відповідальність за геноцид українського народу.

Відомий політик Л. Лук’яненко, який очолює Асоціацію дослідників голодоморів в Україні, доповідаючи на міжнародній науково-теоретичній конференції «Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політичний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків» (Київ, листопад 1998 р.), розглянув два юридичні аспекти української проблеми 1930-х років. Перший - голод можна трактувати як найбільше порушення прав людини, другий - це геноцид української нації, який водночас є міжнародним злочином. Відповідно звідси випливає проблема відповідальності за порушення прав людини та за геноцид. На думку доповідача, винною є Російська Федерація, яка оголосила себе спадкоємицею СРСР: «Вона успадкувала місце СРСР у Раді Безпеки ООН, вона успадкувала майно й будинки Союзних міністерств, золотий і валютний резерви СРСР і все інше, отже РФ успадкувала й відповідальність за злочини СРСР і того вона є належний відповідач. Вона й повинна нести відповідальність перед громадянами України» [6].

Голодомор в Україні 1932−1933 років треба розуміти саме як геноцид, виходячи з преамбули Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. У ній читаємо: «...геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті ООН, і що цивілізований світ засуджує його» [6]. У цій Конвенції під геноцидом розуміють такі дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) убивство членів такої групи; б) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її. Відповідно до цього визначення і до думок багатьох згаданих дослідників голодомору в Україні 1932-1933 років, не залишається ніяких сумнівів щодо того, аби назвати політику Радянського Союзу геноцидом українського народу.

До такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голодомору в Україні 1932-1933 років, науково-дослідну роботу якої очолив професор Дж. Мейс і яка діяла за підтримки Світового конгресу вільних українців. У її складі працювали такі професори, як швед Джейкоб В. Ф. Сандберґ, бельгієць Д. Верховен, англієць Дж. Дрейпер, француз Дж. Левассер, аргентинець Р. Левене, американець Ковей Т. Олівер і канадієць Джон П. Хамфрі. Вони покликалися на Конвенцію «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», яку ухвалила Генеральна Асамблея ООН 9 грудня 1948 року, на інші міжнародні угоди щодо прав людини. 1990 року Міжнародна комісія з розслідування голодомору в Україні 1932-1933 років оприлюднила в Канаді підсумковий звіт (у Києві вийшов друком у 1992 р.) [3, 47], зазначивши, що «Радянська Росія (М. Горбачов) відмовилась направити представника до складу комісії для надання допомоги у розслідуванні причин голоду» [5].

2003 року українське представництво в Організації Об’єднаних Націй оприлюднило декларацію до 70-ї річниці голодомору в Україні 1932–1933 років, яку підписали також 25 інших країн, серед яких Росія, США, Канада, Італія.

Згідно з текстом декларації, який виголосив посол в ООН В. Кучинський, уперше голод 1932-1933 років визнано національною трагедією українського народу. Оглядачі зазначають, що проти терміна “геноцид” у декларації виступила Росія як постійний член Ради Безпеки ООН. Позицію останньої відстежуємо і в промові колишнього Президента Російської Федерації В. Путіна, виголошеної в ООН, в якій він визнає голодомор національною трагедією українського народу, але й одночасно наголошує на тому, що від голоду страждали й в інших районах СРСР. Незважаючи на правонаступництво СРСР, тогочасний посол Російської Федерації в Україні В. Чорномирдін зазначив: «Росії потрібно і так у ноги поклонитися, що вона несе цей хрест (спадщини СРСР)» [7]. Таку незмінну позицію наш північний сусід успадкував з радянського минулого. Її можна пояснити тільки як небажання Кремля офіційно визнати моральну відповідальність за те, що Київ вважає геноцидом українського народу через голодомор в Україні 1930-х років.

Отже, за словами доктора юридичних наук, професора В. Василенка, на підставі Закону України «Про Голодомор 1932−1933 років в Україні», який ухвалила 2006 року Верховна Рада України, статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (частина 3) Кримінально-процесуального кодексу України Генеральна Прокуратура України повинна порушити кримінальну справу за фактом злочину голодомору. Верховна Рада України мала б створити тимчасову слідчу комісію для розслідування всіх обставин голоду в Україні 1930-х років, який залишається одним з наймасштабніших злочинів проти людства в мирний час.

 

Література:

1. Голод 1932−1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / [кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг]. − К. : Політвидав України, 1990. − 605 с.
2. Голодомор як геноцид. − [Цит. 2003, 6 листоп.]. − Доступно з: <http://www.bbc.co.uk.>.
3. Марочко В. Про діяльність Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр. / В. Марочко // Український історичний журнал. − 1993. − № 10. − С. 47−53.
4. Наніїв П. Біла книга: Нюрнберг-2 / П. Наніїв // Час-Time. − 1996. − 29 листоп.
5. Олесик М. Антиукраїнська брехня «Коммуниста Крыма» / М. Олесик // Час-Time. − 1996. − 8 трав.
6. Статут Асоціації дослідників голодоморів в Україні // Самостійна Україна. − 1999. − Лютий. − Ч. 5−6.
7. «Чорномирдін: Ми не вибачимося перед Україною за події 1932–1933. Це нам треба «в ноги вклонитися». − [Цит. 2003, 26 жовт.]. − Доступно з: <http://www.uanews.tv.>.

Андрій Миколайович Яценко,
доцент факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка,
кандидат філологічних наук